Ти обіцяла вдавати, що любиш мене, поки я не помру, а замість цього вдаєш, що я помер.

— Ну, скажи що—небудь, ти ж у нас найкмітливіший.

— Я можу сказати лише, що один із них Женя.

Своїм розташуванням на відшибі, своєю похмурою тишею аеропорти схожі, на мою думку, лише на поштові станції епохи диліжансів. Червоноцегляні наші вокзали будувалися потім прямо в містах та містечках, і сходили з поїздів там лише мешканці тих глухих кутів. Аеропорти ж – немов стародавні оази, стоянки на великих караванних шляхах.

— Це моя остання війна … чи виграю я її, чи програю.

— А вам доводилося раніше програвати війни?

— Думаєш, я став би тим, хто є, якби програвав війни?

Адже книги існують для того, щоб нагадувати нам, які ми дурні й уперті віслюки.

— Я ненавиджу туман. Я боюся туману.

— Значить, любиш. Боїшся, бо це сильніше за тебе, ненавидиш — бо боїшся, любиш, бо не можеш підкорити це собі. Адже тільки можна любити непокірне.

Просте питання про жінку:
«Вона приходить до чоловіка тому, що любить і щоб любити, або щоб він забезпечував?»
Все просто.

Краще ризикнути і виправдати винного, аніж засудити невинного.

Які ж шляхи приборкання волі? Абсурдну реальність, що страждає, не можна перемогти дією — лише поглибленням у неї, спогляданням, відмовою.

Не сумуй, — сказала Алісa. — Рано чи пізно все стане зрозуміло, все стане на свої місця і вишикується в єдину гарну схему, як мережива. Стане зрозуміло, навіщо все було потрібно, бо все буде правильно.