Найтонший чорний шовк. Крізь нього просвічували – адже світло зі спальні падало ззаду – контури найпрекраснішого у світі тіла. Очі: глибокі та віддані. Цей рот: добрий і сповнений пристрасного очікування. Ці тонкі руки, простягнуті до мене. Моя кров вирувала, гнала геть усі роздуми, закликала до дії. Я кинувся до неї і одним ривком поклав у ліжко.
Я про милосердя говорю... Іноді зовсім несподівано і підступно воно пролазить у вузькі щілини.
— Ну, як це було?
- Мокро.
- Ха.
— Бо вона плакала.
— Ти так погано цілуєшся?
Птах із шипом терну в грудях кориться непорушному закону природи; вона сама не знає, що сила змушує її кинутися на вістря і померти з піснею. Тієї миті, коли шип пронизує її серце, вона не думає про близьку смерть, вона просто співає, співає доти, поки не вичерпається голос і не обірветься дихання. Але ми, коли кидаємось грудьми на терні, ми знаємо. Ми розуміємо. І все одно грудьми на терні. Так буде завжди.
Є люди, яким потрібні перешкоди. Для того, щоб трощити їх і йти далі.
Ніщо не триватиме вічно. За все моє життя я засвоїв одне: наші дії не залежать від того, наскільки правильно ми плануємо чи уявляємо собі майбутнє. Ні: вони диктуються тим, що ми відчуваємо тут і зараз. Так що і наш шлюб може не продовжитись все життя, це не важливо. Головне, я хочу цього зараз. Нехай я буду нещасним потім, я готовий ризикнути, аби зараз випробувати щастя.
Сказали мені, що ця дорога
Мене приведе до океану смерті,
І я з півдорозі повернула назад.
З того часу всі тягнуться переді мною
Криві, глухі манівці...
Чорт утомився чекати і запропонував йому:
— Давайте висмикнемо з вашого серця честолюбство: воно ж невелике у вас...
— Ну, добре! — сказав Іван Іванович зітхнувши, — витягуйте його з мене...
Чорт наблизився до нього і, торкнувшись рукою його грудей, швидко відсмикнув руку геть. Іван Іванович відчув гостре, але приємне колотя, схоже на те, яким супроводжується витяг скал з пальця.
— А справді, це не боляче... — полегшено сказав Іван Іванович. — Дозвольте подивитись, яке в мене було честолюбство...
Чорт простяг йому руку, і на долоні її Іван Іванович побачив щось безбарвне, маленьке, зморщене, схоже на ганчірку, якою довго витирали пил.
Подивився Іван Іванович на своє честолюбствоі, зітхнувши, тихенько сказав:
— А знаєте... як згадаєш, що це таки шматок мого серця... шкода!
Той, хто зрозуміє, що сенс людського життя полягає у занепокоєнні та тривозі, вже перестане бути обивателем.
Не можна чіплятися за мрії та сни, забуваючи про сьогодення, забуваючи про своє життя.