Я цілком спокійно ставлюся до оголення. В нас усіх є тіла. Знаєте, кожному своє. У кожної людини свої обмеження та рівні комфорту щодо того, наскільки приватними чи не приватними вони є. Особисто я завжди почувала себе зручно у власному тілі, так що я відчуваю, що мені в цьому пощастило. Але я також абсолютно поважаю те, що всі мають різні рівні того, наскільки вони себе відкривають.
Милий, дозволь мені сказати тобі те, у що не вірить жоден підліток, але присягаюсь тобі, це чиста правда. Закохуються не один раз.
І ось крокує він роздольним молодим полем... Поле неоране, і на ньому тільки-но проклюнулася перша гостренька трава. Єгор крокує дуже. Рішуче. Вперто. Так він і по своєму житті крокував, як по цьому полю, — рішуче і вперто. Падав, піднімався і знову йшов. Падав і йшов, падав, піднімався і йшов, ніби в цьому одне все спокута — щоб іти і йти, не зупиняючись, ніби так можна втекти від самого себе
Одні двері зачиняються, інші відчиняються. Є правила. Не всі двері можуть бути відчинені. Якщо щось закрито, то нехай і залишається. Це ввічливо.
Дивно доля розпоряджається з людьми: вона не може дати їм повного щастя і завжди вставить у життя людську якусь вічну колючку, яка має призначення отруювати собою джерело людських радостей.
Не має значення, куди і чому ти їхав. Набагато важливіше, коли знаходиш у собі сили повернутись. До речі, це набагато складніше, ніж виїхати. Адже повернення сильно віддає поразкою, а його не кожен може визнати, прийняти.
Ніхто тобі нічого не дасть – усе треба брати самому. (Ніхто нічого не дає добровільно, все треба брати самому.)
Те, що ми можемо бути лише тим, що є, завжди залишиться нашим невикупним гріхом.