Якщо ви підловите мене на фразі«я серйозний актор», благаю: відшлепуйте мене як слід.

Я не можу грати людину сорока п'яти років, бо мені тридцять три, і я зовсім не знаю, як це бути сорокап'ятирічним.

Якби мені запропонували підмітати підлогу в студії за такі ж гроші, як за виконання ролі, - я підмітав би підлогу.

Вчетверте дивлюся цей фільм і повинна вам сказати, що сьогодні актори грали як ніколи.

Ми весело жартували — ми були хорошими акторами, вміли робити гарну міну за поганої гри.

Думаю, всередині кожного актора сидить дитина, яка таємно мріє пострибати по будинках із криком«Йо-хоооо, козли!»

Я завжди хотіла грати жінок-супергероїв. Це безпрограшна роль: жінки хочуть бути ними, а чоловіки хочуть їх трахнути.

Якщо вас убивають у четвертому акті, то не можна виходити у першому вже з убитим виглядом.

Актриса, яка хотіла зобразити плач пригніченої і скривдженої людини і зобразила її так, що кіт з'їхав з глузду й задер фіранку, грати нічого не може.

Коли я довго не граю, довго не готую нової ролі, я почуваюся як піаніст, у якого ампутовані руки.