Коли маєш усе, життя знецінюється.

Тобто якось не вийшло ось так от«раз!» — і на другу сходинку схопитися. І це за 20 років. Адже в мене не те, що б не вийшло... Вийшло! Але якось середньо. Тобто я такий середній. Адже мені ніхто не заважав, не забороняв, себто я не можу нікому сказати:«Он у мене через кого все не так!». І знаєте, яка головна проблема? Мені вистачає мозку все це зрозуміти, але не вистачає, щоб змінити.

— Тільки один вдих відокремлює тебе від смерті. Що ти робитимеш зі своєю жалюгідною миттю?
- Я проживу його. А навіщо ще існують миті?

Хіба промінь світла, що пробився в темне підземелля, або жалюгідна квітка, що розпустилася серед каміння біля зруйнованої стіни, не є ознаками життя, які несуть людині надію і втіху?

Коли не можеш відповісти на запитання«Чому?», треба хоча спробувати відповісти на запитання«Як?».

Земля, природи мати, - її ж і могила: Що породила, те й поховала.

Найгірше у письменстві – це страх провести все життя за клавіатурою комп'ютера. Щоб у свою смертну годину ти зрозумів, що прожив не реальне, а паперове, уявне життя, а твої єдині пригоди — вигадані, і поки світ воював і цілувався, ти сидів у темній кімнаті, мастурбував і заробляв гроші.

Звичайно, колись був чудовий, чудовий час для всіх нас. Може, воно нам усім наснилося... Я заплющу очі і бачу його... все цілком... Може, ми всі тоді заблукали в житті.

Що вона  стоїть, це життя, якщо відібрати в людини дар  уявити ще раз те, що одного разу вже з нею сталося

Я люблю ворогів, хоч не по-християнськи. Вони мене бавлять, хвилюють мені кров. Бути завжди настороже, ловити кожен погляд, значення кожного слова, вгадувати наміри, руйнувати змови, прикидатися ошуканим, і раптом одним поштовхом перекинути всю величезну і складну будівлю їхніх хитрощів і задумів, — ось що я називаю життям.