—... Жінки ставляться до нас, чоловіків, як і людство — до своїх богів: вони нам поклоняються — і набридають, постійно вимагаючи чогось.
— На мою думку, вони вимагають лише те, що дарують нам, — сказав Доріан тихо й серйозно. — Вони пробуджують у нас любов і мають право чекати її від нас.
... любити варто тільки тих, хто в даний момент знаходиться поруч і тільки доти, доки за ними не зачиняться двері. Дотримуватися цього правила виявилося несподівано легко: людина, що існує тільки в пам'яті, нічим не відрізняється від примари.
Ми не можемо творити Великі Справи, а лише маленькі справи з великою любов'ю.
Адже тварини люблять просто так, ні за що, не висуваючи жодних зустрічних умов. Ось і виходить, що така прихильність безпечніша, ніж кохання чоловіка.
Вино не здатне замінити пристрасть та бажання, коли їх немає. Думаєш, у Трістана та Ізольди все пішло б по-іншому, якби вони не співали свого любовного напою?
Любов живе лише тоді, коли є повага один до одного і свобода. Бажання володіти іншим як річчю - абсурд.
Сонце землю оживляє,
Запалює всі серця!
Любов'ю, світлом наповнює,
Створення нашого творця! Серед тих променів, в прекрасному саду,
Дві троянди почали цвісти,
І колір їх був для всіх жахливим,
Але чому? Відповісти не змогли. Здавалося їм, що це безглуздо,
Дві троянди сині ростуть,
Наче два ганебні трупи,
«Так не буває! Хай помруть! Серед червоних, білих троянд сяяли,
Любили сильно, без кінця,
Дві троянди в сонячній вуалі,
Твори нашого творця!
Чоловік, хоч би як погано вчинив він з жінкою, ніколи не вірить, що її любов остаточно втрачена для нього.
Ні, я знаю, вони мене люблять, та й я їх теж, але бути предметом обожнювання нестерпно.