Людина за своєю природою наївна: ми сліпо довіряємо людям, віримо в те, чого не може бути, віримо в себе... Але без віри ми ризикуємо залишитися на самоті.

Людина зазвичай не знає, що для того, щоб зуміти бути тим, що вона є, вона повинна вірити, що вона є чимось більшим.

Хто хоче більше, ніж може, має менше, ніж міг би мати.

Внизу хтось співає. То навіть не співає, а вигукує слова пісні. Всі ці люди, яким необхідно, щоб у них постійно кричав телевізор. Або радіо, або програвач. Все це люди, яких лякає тиша. Це мої сусіди. Звуко-голіки. Тиша-фоби.

Якщо тобі доведеться зустріти людину, чию похмурість ти не зможеш пояснити і вона здасться тобі безпричинною, нестерпною, — знай, що ця людина приховує свою рану, і рана ця болить, хоч вона нікому й не видно.

- Навіщо потрібні шипи?
— Шипи ні за чим не потрібні, квіти випускають їх просто від злості.
- Не вірю я тобі! Квіти слабкі. І простодушні. І вони намагаються надати собі хоробрості. Вони думають: якщо у них шипи, їх усі бояться.

Якби не було в людини такого терпіння і витривалості, всі добрі люди вже давно загинули б і на світі залишилися б злі й бездушні.

Ніщо так не потребує виправлення, як чужі звички.

Країну рятують усі. Ще ніхто не зізнався, що хоче занапастити. Але країна чомусь тоне дедалі швидше.

Ніхто не знає, що є люди, які прикладають колосальні зусилля, щоб бути нормальними. (Ніхто не розуміє, що деякі люди витрачають величезну енергію лише в межах норми.)