Захід сонця просочений смутком. Тому що кожного разу, проводжаючи його, думаєш: яким би не був, вдалим чи невдалим, день — це мій день, і він іде назавжди.

Краще сісти в поїзд і їхати, невідомо куди, з надією на краще, ніж залишатися там, де кожен куточок просякнутий твоїми сльозами.

Сумує той, кому не байдуже.

Так було завжди: запах гіркого мигдалю наводив на думку про нещасне кохання.

Вип'ємо за те, щоби померти з посмішкою. А наші вороги нехай плакають!

Життя це як струна гітари. Буває, вона  рветься, і ви сумує, вам боляче. Але струни можна натягнути заново.

Мої батьки любили мене, як люблять витвір мистецтва: предмет, який тримають удома і захоплюються ним у надії, що колись він стане цінним.

Коли я вдома, мені завжди приходять на згадку яблуні, або зелені галявини, або колір моря десь у далеких краях, і я вдаюся смутку тому, що не можу перебувати скрізь одночасно.

Моє серце спить 24 години в обіймах печалі.

Навіть у людей суворих бувають хвилини смутку.