Чим більше в житті лайна, тим більше хочеться залишитися одному...

Ця мала... Ми або вб'ємо один одного, або будемо разом.

Метелики... Люди... Хто тільки не обпалив собі крила на свічці долі...

У цьому світі так багато людей, які не будуть покарані, незважаючи на те, що скоїли злочин. Дивно, чи не так?

Обвалилися небом у кімнаті.

Залишилися зовсім одні.

На початку і наприкінці життя люди тягнуться притулитися — до материнських грудей — до милосердної обителі. Де можна припасти, прилягти, коли ти нікому вже не потрібен, і пустити собі кулю у скроню.

Я нічого не хочу, Жужа.

Я ніби висохла калюжа,

І в моєму серці зовсім порожньо і холодно.

Ви могли стати добрим адвокатом, я був би радий прийняти вас на практику, але... Так уже вийшло, що ви пішли іншим шляхом. Це справжня трагедія для суду — бачити, яке жахливе витрачання людського життя тут сталося.

Жити в такому душевному стані — невимовна мука! Невже не знайдеться нікого, хто потихеньку задушив би мене, поки я сплю?

— Знаєте, що врешті—решт закінчить наш світ? — Кажу.

— Холестерин! — сказав Френк Убріако.

— Несерйозність, — сказав я. — Ніхто на думку не бере: що є, що буде, а головне, як ми до такого дійшли.