Моє кохання було,
Як ранковий місяць,
Але ми розлучилися.
Тепер я все сильніше
Ненавиджу світло зорі.

Де Шуренберг, *** вашу матір! Бля*ь! Знайти! Заарештувати, суко! Де відбитки, жована кріт! Розстріляю, нахер, ***аси! Козли смердючі, бля*ь!

Найбільша плата за щастя любити когось — це неминучий біль безсилля допомогти. Рано чи пізно це обов'язково трапляється.

— Ти дуже гарна, але ці сльози тобі не личать. Прошу, віддай їх мені.
— Вибач, їх я ні з ким не можу поділити. Я із ними пов'язана назавжди.

Цей світ неправильно влаштований, у ньому стільки болю. Я не могла виносити думку про те, що роблю його гірше, думка про те, що я не роблю його кращим.

Я не знаю, хто я такий. Пишу розповіді… Я – етнічний письменник, який живе за 4000 кілометрів від своєї аудиторії.

Я думав, друзів втрачають у сварках, а вони просто розчиняються у часі.

... у серці ранкових вітань та полуденного сміху лежить невідворотність прощання.

Мало на світі речей неприємніших, ніж очікування когось, особливо якщо цей хтось десь розважається.

... Я забувала про страх втратити. Може, через те, що вже все втратила?