Що може дати одна людина іншій, крім краплі тепла? І що може бути більше за це?

Іноді вдається запитати себе тільки коли запитаєш іншого.

— Але чого ж ми чекаємо?
— По суті, нічого. Коли нарешті дочекаєшся, з'ясовується, що й чекати не варто. Тоді починаєш чекати чогось іншого.

Той, хто вміє тільки ненавидіти чи лише любити, — завидно примітивний.

Мені треба, щоби мною захоплювалися! Хочу, щоб через мене губили голову! Щоб без мене не могли жити! А ти можеш!

Хоробр той, хто має можливість захищатися. Все інше — вихваляння.

Монолог співрозмовника найкраще вдається перервати з допомогою абсолютно безглуздого питання.

І — дивна річ — це сталося, може, саме тому, що я про це думав.

Дивно, як легко забувається все, окрім запахів.

А час він не лікує. Воно не заштопує рани, воно просто закриває їх зверху марлевою пов'язкою нових вражень, нових відчуттів, життєвого досвіду. І іноді, зачепившись за щось, ця пов'язка злітає, і свіже повітря потрапляє в рану, даруючи їй новий біль... і нове життя... Час — поганий лікар. Примушує забути про біль старих ран, завдаючи все нові й нові… Так і повземся по життю, як її поранені солдати… І з кожним роком на душі все зростає та зростає кількість погано накладених пов'язок…