... людина - істота цікава і жадібна.

— Значить, вам уже байдуже?
- Ні, мені не все одно. Мені настільки не все одно, що я хворий від цього.

Де ти пропадав? Я звелася, чекаючи, коли ти нарешті з'явишся. Ти колись втомлювався від того, що чекаєш?

Шаленство відносно. Все залежить від того, хто кого замкнув у якійсь клітці.

Спогади та побажання не одне й те саме.

... може, й упиратися не варто, коли вороги потягнуть мене до двадцяти п'яти років. Двадцять п'ять – гідний літній вік… От би тридцять років прожити двадцятип'ятирічний. А там – хоч трава не рости.

Усі ми в коконах приховані, кожен у своєму.

Життя перетворюється на суцільну карусель, Монтег. Все верещать, кричить, грюкає!

— Що це ви робите? Ще щось вигадали?
— Так, я ж божевільна. Як приємно, коли дощ падає тобі на обличчя! Я люблю гуляти дощем.
— Мені б не сподобалося, — відповів він.
— А може, й сподобалося б, якби спробували.
- Я ніколи не пробував.
Вона  облизнула губи.
— Дощ навіть на смак приємний.
— Завжди хочеться щось пробувати. - сказав він. — Хоч раз, та спробувати.
— А буває, що й не раз, — відповіла вона.

Щотижня щороку бачиш масу людей, і більшості з них судилося канути в забуття. Єдине, що залишається потім, — це озиратися на невиразні миті тих років і згадувати, де твоє життя миттю торкнулося життя іншого.