Вона гасить світло, коли я запалюю світ. І всі кажуть:«ви з нею, як близнюки, схожі».

У її очах — туга і безпритульність, у її очах — метання і різь, у її очах захмарно і каламутно, вона  тут, вона  вже тут.

Спекуляція казкою про щастя без краю перетворюється на плюшеве пекло.

Захід сонця. Притушене світло. Вікно. Чорнильниця. І люди. Тут так багато, багато їх. Весь вік  шумить навколо, росте і шириться. Але ти живеш у мені. І немає інших.

Я продовжуюсь гірчичним заходом сонця, красиво і холодно, я — лютий.

Ти розпустиш з серця болючі мерзлячки слів, ніби віддарених згори, дуже тихо, повітряно, майже для себе і ще для когось, хто чує.

Тут щось від мудрості прожитих віків. Тут здатність прощати живе, ніби в небо проросла і немов з людьми спільно.

Це боляче не мені, це боляче словам у тому листі, що тобі не відправив.

Щоб у душах виросло садами те добро, що сіяч і жнець, та любов, що зріє між нами, дай нам усім початок і кінець.

Але є щось більше за звичне русло. І є щось більше, ніж ми.