Симон підняв голову і подивився вслід Роже, що ледве пробирався між столиками.
— Оце чоловік, — сказав він. - А! Який? Справжній чоловік. Ненавиджу всіх цих здоровяків, мужніх, розсудливих...
— Люди набагато складніші, ніж вам здається, — сухо заперечила Поль.
А вас, вас я звинувачую, що ви не виконали свій людський обов'язок. Перед лицем цього мерця я звинувачую вас у тому, що ви дозволили любові пройти повз, знехтували прямим обов'язком кожної живої істоти бути щасливою, обрали шлях викруток і змирилися. Ви заслуговуєте на смертний вирок; примовляю вас до самотності.
Так, він був по-своєму чесний. Але чи не полягає чесність у тому, чи не в тому єдино мислима чесність у нашому плутаному житті, щоб любити досить сильно, дати іншому щастя. Навіть відмовившись, якщо треба, від своїх заповітних теорій.
За годину він прокинувся, дуже жвавий, глянув на годинник і категорично заявив, що саме час іти танцювати та пити, щоб забути всі ці чортові вантажівки.
Вона просто боялася, вона несвідомо чекала, щоб він прийшов і змусив її прийняти своє кохання. Їй було несила, і одноманітна течія зимових днів, низка все одних і тих же вулиць, що приводили її, самотню, від квартири до місця роботи, цей телефон-зрадник — вона щоразу шкодувала, що зняла слухавку: так відчужено і присоромлено звучав голос Роже, - і, нарешті, туга за далеким літом, яке ніколи не повернеться, - все вело до байдужої млявості і вимагало за всяку ціну, щоб«хоч щось сталося».
Але чого чекати? Чекати, поки ця жінка зрозуміє, що любить пересічного хама; але як раз такі-то речі розуміють повільніше всього на світі.