— Чи можна отримати абонемент річний у твій фітнес-клуб? Начальнику подарувати хочу. У нас стосунки не дуже складаються. Мені здається, що він мене замовить...
— Ходімо, зробимо. Ти мені ще живий потрібен.
— Ну, ясна річ. Як дітлахи без батька будуть.
— Я розумію, тобі важко повірити, але їжа не вирішує всіх проблем.
— Ниття і соплі теж.
- Як справи з кіньми, Зять?
— Краще, ніж із людьми, як би дивно це не звучало.
— Ось у Берліні, на найвищій уцілілій стіні, я з величезним коханням напишу:«Развалинами Рейхстагу задоволений». І можна їхати додому сади обприскувати.
— Командиру, коли ви будете в Берліні автографи залишати, я вас дуже прошу, подивіться уважніше. Там уже будуть наші підписи... першої ескадрильї.
— Та яка різниця, братку: наші, ваші...
— І взагалі там першим розпишеться рядовий піхотний Ваня. Та й по праву.
Іноді тобі здається, що твоє життя схоже на довгий серіал, що триває вже багато років. І раптом, колись, ти розумієш, що перестаєш бути головним героєм цієї історії і ось-ось станеш другорядним персонажем. У цей момент у тебе кілька виходів: ти можеш змиритися з цією долею і розслабитися, можеш на якийсь час сховатися від перипетії цієї заплутаної історії, а можеш зробити зусилля і почати новий сюжет, але спочатку виріши – чи ти хочеш, щоб колишній сюжет закінчився.
Чотири роки медичного коледжу, чотири роки медичного факультету та тонна неоплачених рахунків допомогли мені зрозуміти одну річ: я не хрена не знаю.
Моя мама завжди говорила мені:«Усміхнися та зроби щасливе обличчя». Говорила... моє призначення — приносити радість та щастя у цей світ.
Кардинал - не дама, розмова піде не про кохання.