Пам'ятаєш, ти сказав, що гроші – ніщо? Так, старий, мені 42 роки і я нарешті зрозумів, що ти хотів мені сказати.

- Я не знаю, з чого почати...
- Тоді мовчи.

Здається, я люблю тебе... Ти найкльовіша людина. Тобі навіть нічого не треба робити! Ти розумний від природи, не такий, як інші. Ти не витріщаєшся на мій живіт, ти дивишся мені в обличчя. І коли я тебе бачу, дитина штовхається. Тому що коли я тебе бачу, у мене завмирає серце.

Знаєте, що я вирішив за десять років, що вільний? Щастя – у незнанні.

- Якого біса тут відбувається, Елісе?! Зараз середина ночі!
- Ох, вибач, що перервала відьмину ніч у Торнхілл!

Звучить безглуздо, звичайно, але я так відчуваю. І якщо ми прислухатимемося один до одного, то зрозуміємо, що в нас звучить одна пісня.

Невже це епілог? Нехай пам'ятають титанів. Люди розквітають і засихають, як колоски на полях, але ці імена ніколи не помруть! Нехай кажуть: Він жив за часів Гектора. Нехай кажуть:«Він жив за часів Ахіллеса».

Мати, та я зараз тобі вухо відкушу!

Деякі образи не йдуть, не забуваються. Чекаєш, що вони згодом відійдуть на другий план, частково так і відбувається. Щоправда, залишається біль, бо просто боляче.

Ще один сонячний день у пеклі.