Я камінь. Мерзотник. Непритомна худоба. І пишаюся цим.

Христа не підколюй. Йому та цвяхів вистачає.

— Це кохання.
- Так. Все, що ми шукаємо - це чиєсь кохання.

- Підпустимо ближче, а потім рознесемо їх у тріски!
- Відставити! Ми станемо зручною мішенню!
- Відставити "відставити"!
— Але ж капітан…
— Відставити!
— Але ж там...
— Відставити!
- Армада...
- Відставити!
— Але…
— Заткнись!

- Що робиш?
— Пишу рекомендацію Моніці із Чендлером. Хочу, щоб вона  звучала солідно, але я жодного розумного слова не знаю.
— Чому ти не скористаєшся тезаурусом?
- Ти чув, що я сказав?

- Смішні туфлі.
- Про що ти?
— Вони не з того світу.
- Чому?
— У цьому світі живуть люди, що втомилися від самого життя.

— Чудово! Вона  ж більше не зможе працювати.
- Звідки тобі відомо?
— Та в неї ж зачеплена центральна нервова система.
— Вона в тебе зачеплена з дитинства, однак ти працюєш.

Я хотів провести вечір у товаристві маленької групи з п'яти чоловік, а тепер мені доведеться загубитися в юрбі з шістьох.

Ух ти, очманіти! Почув твій голос і вже щасливий.

- Твоя мама перекрила тобі кисень?
– Так.
- І це добре?
- О, Реджі... Так між собою розбираються жінки сім'ї Лодж. Ми завдаємо удару, паруємо, сходимося, розходимося - ми як кобра і мангуст, що танцює. Вона  моргнула, що, гадаю, означає готовність Герміони Лодж до переговорів.