Мені завжди було прикро за графа Монте-Крісто. На що він витрачав свої багатства, таланти?

— Прийміть слово Боже...
— Спасибі, я вже Корану прикупив.

- Твої пагорби.
- А що з ними?
- Заінтригували!
- Правда? А мені здається, вони маленькі.
— Але все ж таки пагорби!

- Суцільна хімія. Ти читав етикетку?
- Ні. Я прочитав«пиріг», а решту просто«бла-бла-бла».

Два тижні, ось і все, що ми мали. Два тижні, щоб закохатися в тебе по вуха. А тепер ми розлучаємося на рік, але що нам рік розлуки, якщо ми мали ці два тижні.

My car – кирдик… I go to Chicago…

Чорт! Гаразд. Можливо, тут є щось типу вікна, через яке ми могли пролізти. Або щось типу ручки, яку можна вирвати за допомогою надприродної сили. Як я про це не подумав?

- Тедді, ні!
— До біса дієту, я голодний.
— Це не їжа, це картон, лак та фарба.
- Мені начхати!

— Школа Рівердейла відчинила свої двері 1941 року...
— Мабуть, з того часу її й не ремонтували.

- Насправді, немає  жодного завтра.
- Чому?
— Тому що є сьогодні. Сьогодні.