Побачення - це стрес. Але самому бути ще гіршим.

— Чому він підказує нам?
- Добрий самаритянин.
- Споряджаючи живі бомби?!
- Злий самаритянин.

— Ні, Френку! А наше життя хіба реальне? Хіба може розумна та талановита людина багато років займатися тим, що вона зовсім не переносить? І жити у місті, яке він не переносить. Разом із дружиною, яка не переносить того самого, що й він. А знаєш, що найгірше? Все наше існування засноване на припущенні, що ми особливі, що ми є вищими за все це. Але це не так! Ми такі самі, як і всі! Подивися на нас. Ми в полоні однієї й тієї ж сміховинної помилки, що, як тільки з'являються діти — треба розсудитись і поховати себе живцем. І ми караємо один одного за це.

— Я починаю підозрювати, чому від нього пішла дружина.
- Він не гей.
- Ти впевнений? Він трохи на нього скидається.
— Ні, він страшенно скидається на гея, але ні.
— Дуже шкода, я завжди хотів мати друга гея. Ну, щоб здаватися прогресивнішим, знаєте.
— У тебе вже є чорний друг, що треба?

Так, вона  померла. Через мене. Бо я її любив. Тому що у мене незвичайне ім'я.

— От ти казав, місто — сила, а тут слабкі всі...
— Місто — це зла сила... Сильні приїжджають, стають слабкими, місто забирає силу... От і ти зник!

У всіх є дива. І всі ми буємо скалками в дупі час від часу.

Для деяких людей деякі ноші важкі.

Хочеш допитати мене зараз чи після обіду?

Кохання не терпить обережності.