Дуже давно, так давно, що навіть важко собі уявити, померла зірка. Вона  розпалася на дрібні уламки, вони розпорошилися по Всесвіту і через мільярди років стали частиною дерев, трави, моря, риб, птахів. Подивися на свою руку, у ній теж частка цієї зірки. А в твоїх очах оселилися іскорки полум'я, яке осявало нашу Галактику, доки не з'явилося Сонце. А в твоїм волоссі осіли частки самого Сонця. А твоє серце... Коли Земля відокремилася від Сонця і, остигаючи, зітхнула, цей зітхання не загубився в просторі, він став папоротею, папороть перетворився на вугор, вугор став алмазом, а тепер це зітхання - у твоєму серці.

Коли ж настає час опускати руки, визнати безнадійний випадок - безнадійним? І одного разу стає нестерпно, ми надто втомлюємося боротися і здаємося. Ось тоді і починається найважче… Адже як знайти надію там, де її вже зовсім не залишилося?

Іноді всі варіанти погані, але вибирати все ж таки доводиться.

- Сем, прокинься! Ну ти й вирубався. Так щасливо сопів. Про кого мріяв?
- Що? Ні про кого. Взагалі.
— Та гаразд. Мені можеш зізнатися. Про Анджеліну Джолі?
- Ні.
— Про Бреда Пітта?!

— Він усю ніч співав мені пісню про якогось Генрі Восьмого.
— Так само він змусив мене піти до нього на перше побачення.

Якщо хочеш когось убити — вбивай, а не тріпи без сенсу!

— Високий, розумний, широкоплечий, і щоб був багатший за тебе на пару сотень тисяч...
— Головне — щоб на гітарі вмів грати!!

Навіть коли ти обороняєшся, ти маєш атакувати.

Я знаю, що ти боїшся розчарувати мене, але я хочу тебе заспокоїти, бо мої сподівання щодо тебе й так невисокі!

І нехай сьогодні він непохитний — я не здамся. Я знаю чого хочу.