- Я не розумію, що ти робиш.
— Намагаюся подрібнити камінь у грудях, але не виходить.
— Обережніше: розбиваючи камінь, не задінь серце.

Як то кажуть:« немає пекла страшніше помсти ошуканої жінки».

Якщо падаєш давно, то перестаєш бачити різницю між падінням та польотом.

Якщо взагалі хтось врятується, то це той, хто не втратить голову.

- Отже, у вас зараз диктатура?
- Для безпеки народу.
— Ви насправді вірите у це?
— Ні, але я не бачу іншого шляху зберегти нашу безпеку.

Просто мені конче потрібно, щоб іноді траплялося щось надзвичайне. Незвичайне. Нез'ясовне.

Будь-яке життя варте неприємностей. Особливо якщо через тебе вона  може перерватися.

— Це напад неврастенії, — пояснив я кішці. — Вона  вже завелася в мені, розвиватиметься і зглине мене. Але поки що можна жити.

Ніхто з нас, мабуть, не боїться смерті....Ми тільки не хочемо її.

Я сумую. Це єдине пояснення моєї потягу до минулого. Не допомагають жодні поради та психотехніки. Можна тільки змиритися, намагатися нудьгувати все тихіше і тихіше з надією колись навчитися просто пам'ятати.