— Знаєш, я дещо зрозумів: це я робив усіх нещасними. Батько хворів, Едвард мучився, мати мало не наклала на себе руки, Роза не отримала того, в кого закохалася, Освальд переживав, що не може мене врятувати. – Дозволь помітити: це і називається кохання … Той, хто може зробити тебе глибоко нещасним, може зробити і глибоко щасливим. Повір, одне без іншого не буває. Ти ж сам зрозумів: що більше сили віддаєш, то більше можеш отримати назад.
... Ти мені так подобаєшся у твої дев'ятнадцять. Мені подобається твоя доросла душа. Душа, яка вміє хворіти та одужувати. Чути та розуміти. Душа, яка вміє плакати зі мною про мене, із собою про себе. Тремтливий мій ангел, що заносить ніжку на клумбу загальної моди на стервозність. Тепер на тебе не треба навіть дивитися з докором. Мій погляд у тебе перед очима й так. Ти пробуєш межі на міцність, але не переступаєш їх. Моя дівчинка.
Я не придурок, якого розбуди вночі і спитай, яке вино до риби, яке до м'яса, — випалить без запинки, але плутає Гегеля з Гоголем, а теократизм із емпіріокритицизмом.