Боячись зітхнути, дивився я на Віко. Її обличчя не мало ні минулого, ні майбутнього, воно замкнулося в мовчанні. Щось подібне можна іноді побачити на зрізі щойно зрубаного дерева.
Люди не вміють бути одні, чужі потреби в духовній самотності, вони бояться його, чіпляючись хоч за якусь односторонню любов чи ненависть, яка в незбагненній прихильності до схематизму дуже скоро перетворюється на звичку...