Ти здивуєшся — скільки ідіотів припадає на одну розсудливу людину!

Важко сперечатися зі співрозмовником, який, ведучи розмову про мир та інших людей, невпинно говорить про себе.

Ми нічого не говорили про кохання. Я не питав ні її, ні себе навіть про те, чи вона любить мене. Мені достатньо було того, що я її любив. І я боявся тільки одного, щоб щось зіпсувало мого щастя.

Порівняно з брудом тут просто рай. Чистий одяг, спальний мішок, ліки... ти.

Минулим жити не можна, минуле заважає рости і розвиватися, навіть якщо воно нове і майже не надягнене.

Боягуз той, хто боїться і біжить; а хто боїться і не біжить, той ще не боягуз.

Ніколи до того моменту не усвідомлювала вона  так ясно тяжкість і величезність драми, яку сама породила, коли їй виповнилося вісімнадцять, і яка мала переслідувати її до самої смерті. І вона заплакала, заплакала вперше з того дня, як трапилося це лихо, і плакала одна, без свідків, бо тільки так вона й уміла плакати.

Витончене маленьке виробництво, здатне порушити рівновагу... Повалилися маленькі кісточки доміно, великі кісточки, величезні кісточки, з'єднані ланцюгом незліченних років, що становлять Час.

Чужим горем живе він, чужими сльозами. Чи  ще немає де бідних трудівників простіше? І тих обібрати, хай вони плачуть та горе мукають. Що йому за діло до чужих сліз! Йому веселощі потрібні.

- Тут справа не в даху, а у погляді, в голосі. На якийсь момент я навіть забув, що розмовляю з темним… – обережно помітив Аліра. - Щось з ним трапилося, через що він вирішив нам допомогти. І ця мова про його князя. Особливо те місце про наставника. Може, він був учнем?
Ні, я зараз точно ображусь… всього лише учень…
– Тоді до чого тут фраза про життя? - У розмову втрутилася ельфійка. - Щось мені підказує, що ми маємо справу зі спадкоємцем Темного Князя, причому спадкоємцем, який розчарувався у своєму батькові.
Ого! А мене збільшили! Тепер я вже свій власний син. Чи не так, кумедно?