Це пісні, які ви любите, коли любите.

Якось йшов сатана, сатана нудьгував.
Він до солдатки однієї постукав.
Каже: "Я тобі слова не скажу",
Каже: "Просто так сиджу".
"Відпочину", - каже, - "слова не скажу,
Просто поруч з тобою сиджу". А солдатка живе багато років одна.
Відпочив у неї сатана.
Через рік на печі ложками дзвенять
Може, п'ять, може, сім сатанят. До дороги своєї я б пішов давно,
Хай стоїть на шляху чорт Махно.
І поки я ходжу, їжджу на війні,
Ти, Марусю, не вір сатані!

Погана прикмета: зустріти бабу... з пустою головою!

Щастя... Щастя – це метелик! Розумієте? Пурхає, сяде на плече — і бійся його злякати, бережи його. А схопи його грубими руками — нема  метелика. Один порох.

Спрацьовано руками італійських майстрів. Вкрадено руками англійських злодіїв. Довгий, як моя рука, шкода, не все в мене таке ж довге. (Зроблено в Італії, вкрадено в Англії! Довжиною з мою руку, трохи коротше, ніж щось інше).

- Дивишся на неї?... І як?..
- Все в неправильних кольорах...
- Це колір основи. Він дає тон. Тінь при світлі. А коли він висохне, я глазирую блакитним. Але тонко, щоби чорний просвічував... Подивись, Грід. Дивись на хмари… Якого вони кольору?..
– Білого… Ні. Ні, не білого… Жовтого… Блакитне та сіре… У хмар є кольори!
- Хм... Тепер ти розумієш.

— Ти одружишся з Марданом.
— Пожалій мене, не віддавай! Невже ти мене зовсім не любиш?
- Навіщо ти так говориш? Хто я, звір? Звір віддавав би тебе за Мардана і сміявся, а я не сміюся. Бачиш, я разом із тобою плачу!

— Ааа… Я тут вирішила… Пробач, але я люблю тебе!
- Вибачити?!
— Що я люблю тебе…

Чому він не запал на мене? Чому так виходить, що я ніколи не подобаюсь хлопцям, які мені подобаються? Я не відповідна. Я завжди говорю не те, а Олена каже те, що треба. Вона  навіть не намагається, а він вибирає її. Я докладаю стільки зусиль, і я завжди не та.

Ти знаєш, що означає бути дорослим? Це коли все менше і менше залишається причини сміятися!