Будь-який день може стати останнім. Не має значення, хто ти, скільки тобі років і що ти там собі нафантазував.

Варто почати замислюватися про те, хто і чого заслужив, і решту життя ти проведеш, оплакуючи кожну людину в цьому світі.

— Я хочу бути нормальною людиною серед нормальних людей. Досить і те, що в мене професія ненормальна.
— Навіщо ж ви тоді вступали до театру?
— До театру не вступають, Вірочка. У нього потрапляють, як у в'язницю. Або під колеса поїзда.

— Засунь собі«Карлітос» у...
— Досить, Мілагрес!
— В горло, а що ви подумали?

— Чому яйце розбивається об підлогу?
— Тому що...
— Ні, Хуліо, не тому, що яйце і підлогу хочуть один одного!

— Мені хочеться, щоб чоловік про мене дбав, а не думав лише про ліжко.
— Тоді тобі потрібний страховий поліс.

Смерть, вона  така. Начебто й замислюєшся про неї. Начебто вона вже за порогом. І ось-ось постукає у двері. Але ти до останнього віриш, що вона просто настирливий сусід, якому можна просто не відкрити.

Чувак, у світі мільйони гарних дівок, але не кожна носитиме тобі лазанню на роботу. Більшість тупо змінюватимуть.

— Мій милий братику, я не завжди розумію, на чиєму боці.
— Мій милий братику, мені так гірко, адже я так люблю свою родину.

Промахнутися набагато складніше, ніж потрапити до мети… Це був хороший постріл.