Любити — не такий уже й подвиг.

- Коротше, повернемося до Лори. Ти королева цього лайнового царства. Квітка троянди в шип куща. Готова перевернути сторінку? Відчинити навстіж вікна, зробити заради своїх батьків неможливе, стати щасливою?
- Добре.
- Охреніти. Легко виявилося. Гаразд, фантастика. У такому разі, Банні, допоможи, будь ласка, Лорі зібратися.
- Не треба, Банні, у мене немає  речей. У цій чортовій дірі.

- Примари, значить?
- Так.
- Зомбі?
- Точно.
- Лепрекони?
- Дін!
- Вони теж страшні! З крихітними ручками.

- Я король, а ти королева.
- А Нью-Йорк?
— Ну... Нью-Йорк — це наше царство.

Людину можна знищити, але її не можна перемогти. Якщо він ще стоїть на ногах, він може битися.

Пам'ятаю, я думав:«На мішку немає ручок. Як вони її... піднімуть, як переноситимуть...» А вони просто схопили мішок і шпурнули її в швидку. От і все.

Тобі не зрозуміти, на що ти здатний, поки ти не полюбиш когось по-справжньому.

Він ніколи не підвищував голосу. Це було найгірше — лють Володаря Часу. І ми зрозуміли, чому Лікар, Лікар, який бився з богами і демонами, втік від нас і сховався. Він щадив нас.
Він закував мого батька в ланцюги, загартовані в печі гнома.
Він змусив мати вічно дивитися на галактику, що вибухала. Заточив її в ній назавжди.
Він досі відвідує мою сестру щорічно. Щороку. Можливо, колись він пробачить її, але поки що вона  там. Бачите її? Вона  ув'язнена в дзеркалі. У кожному дзеркалі. Ви колись дивлячись на своє відображення, краєм ока помічали якийсь рух за спиною? Це вона.
А мене підвісили у часі. Лікар змусив мене працювати - захищати поля Англії. Ми хотіли жити вічно. Лікар зробив так, щоб ми жили вічно.

Може справді варто сподіватися тільки на те, що остання думка буде дуже приємною.

— Та тут цілих сотень три буде...
— Так. Плакав наш фактор раптовості.