Мовчання - золото.

Чому бути того не минути. А що трапилося — того вже не зміниш.

Щоб жити чесно, треба рватися, плутатися, битися, помилятися, починати і знову кинути, і знову починати, і знову кидати, і вічно боротися і позбавлятися. А спокій - душевна підлість.

Суд - це таке місце, де у закону можна купити стільки справедливості, на скільки тобі вистачить грошей!

- Бель, про що ти думаєш? - пролунав голос Ті.
- Про свободу. Про силу. Про нескінченність. Дивись, вода, ударяючись об берег, розбивається на найдрібніші бризки, і здається, що камінь переміг. Але найменша крапелька, як і раніше, залишається частинкою моря, і вона осипеться вниз, знову зіллється з хвилею і стане з нею цілим, ніби ніколи не зазнавала поразки. І вдарить знову. І знову. І так доти, доки не підточить камінь і він не здасться і не обвалиться, перетворившись на дрібну обкатану гальку. Море неможливо приборкати. Воно завзяте, норовливе і завжди вільне. Розумієш?

Смерть не буває безглуздою. Страшною, огидною — так. Але кумедних масок вона  не носить.

Ми всі самотні, чи то тут, чи ще десь. Намагайся скільки завгодно втекти від самотності, переїжджай, зустрічайся з людьми... це нічого не змінює. Наприкінці дня кожен повертається до себе. Ті, у кого є пара, не усвідомлюють, як їм пощастило. Вони забули про вечори наодинці з тарілкою, тугу наступаючих уїк-ендів, недільні дні в очікуванні, щоб хоч хтось подзвонив. Нас таких мільйонів у всіх містах світу. Єдина втіха – що ти не один такий.

Деколи, чим далі йде дорога життя, тим з великим здивуванням двоє, що йдуть поруч, згадують початок шляху. Вогні минулого зникають десь за поворотом... Щоб події на відстані здавалися тими самими, тими ж мають залишитися і почуття.

Як часто ми проходимо повз наше щастя, не помічаючи його, не глянувши на нього; а якщо й поглянемо, то не впізнаємо його.

У кожному добре поставленому навчальному закладі можна стати дисциплінованою людиною і набути навички, яка стане в нагоді в майбутньому, коли людина поза стінами навчального закладу утворюватиме сама себе.